Історія жінки, яка перенесла рак

Бесіда з Марією Гончар

Ти все зможеш!

Харизматична Марія Гончар із нашого рідного Кам’янського Дніпропетровської області вже давно зачарувала мене неповторним мелодійним голосом. Більшість знає цю цікаву дівчину як талановиту декламаторку, а поети мріють почути свої вірші в її виконанні.

Але так було не завжди. Виявляється, рак не оминає унікальних людей.

– Маріє, розкажи, як і коли рак прийшов у твоє життя? Як ти довідалася про свою хворобу?

– Офіційно я отримала підтвердження про діагноз «лімфома Ходжкіна, четверта стадія» на початку 2012 року, коли мені ледь виповнилося дев’ятнадцять. Але перші зміни в самопочутті відчула ще в одинадцятому класі (слабкість, підвищена температура).

Тоді це списувала на звичайну втому, адже випускний клас: оцінки, іспити, хвилювання...

Поки мої однолітки йшли дорогою університетського життя, я долала важкий і довгий шлях діагностування хвороби. Щоразу мені призначали нові обстеження, відправляли від лікаря до лікаря. Деякі спеціалісти просто знизували плечима, а деякі принизливо говорили, що мені треба лікувати мізки. Так минали дні, тижні, місяці... Тому, коли я почула діагноз, то першою думкою було: нарешті дізналися, що зі мною коїться!

Мій організм виснажився морально й фізично. Я була не готова до боротьби – через це відмовилася від подальшого лікування...

Розповідаю щиро, аби застерегти всіх: ставайте до боротьби одразу, як би важко й страшно вам не було!

Уже навчаючись в університеті, дипломну роботу писала під крапельницями, без змоги самостійно пересуватися: хвороба ігнорувань не прощає. А втім, мені пощастило: активне лікування під керівництвом чудової лікарки, підтримка всього медперсоналу, колосальна поміч близьких допомогли встати з інвалідного візка й досягти ремісії. Я навіть на «відмінно» захистила дві дипломні роботи.

Волосся після хіміотерапії ще не виросло, а мені вже кортіло скоріше почати працювати та реалізовувати себе!.. У ремісії я жила звичайним життям: робота в галузі освіти, коханий чоловік, родина, друзі, нові знайомства, творче тобі! Але згодом знову відчула вже знайомі симптоми: втому, температуру, слабкість...

Наприкінці 2018 року стався рецидив. Тоді була змушена покинути роботу, щоб розпочати боротьбу знову. Шлях був звивистим: я пройшла майже всі схеми хіміотерапій, які є у протоколах лікування лімфоми. Було чимало ускладнень, наприклад, нейропатія третьої стадії. Ноги й руки майже не слухалися: ходити було важко, тримати ложку також.

Але я не дозволяла собі здаватися!

У листопаді 2020 року пройшла трансплантацію кісткового мозку – тепер це окрема сторінка мого життя.

Принагідно дякую всім медичним працівникам, які опікувалися мною, і людям, що будь-яким чином підтримували мене й допомагали мені!

Зараз я в ремісії. Організм відновлюється. Вірю в краще та люблю життя ще більше!

– Якби тобі випала нагода поговорити із собою дев’ятнадцятирічною, що ти сказала б собі?

– О, я сказала б банальну річ: життя варте боротьби – борися тут і зараз!

– Як відомо, більшість людей боїться онкології. Дехто навіть остерігається вимовляти слово «рак». А чим ця хвороба стала для тебе, окрім фізичних випробувань?

– Онкологія «перезавантажила» моє серце, мої думки. Коли густа темнота холодом дихає тобі в потилицю, ти жадібно кидаєшся до тоненького промінця світла... Мене з головою накрила хвиля щирої любові до життя (особливо – коли майже наново вчилася ходити під керівництвом чоловіка). І з’явилося чітке розуміння, що треба боротися!

– Як гадаєш, чому люди бояться онкології і як це впливає на суспільство в цілому?

– Боятися – це нормально, зокрема, коли йдеться про рак. Але важливо не дозволяти страху керувати людьми. Треба порушувати питання раку на суспільному рівні.

Говорити про нього вголос! Раніше Цю тему майже не обговорювали. Зараз, на щастя, ситуація починає змінюватися. Сучасних лікарів, які готові до діалогу, стає більше. Також небайдужі люди створюють громадські організації, націлені на підтримку тих, хто одужує від раку.

Дякую і тобі, Маріє, за небайдужість до цього питання! Попереду ще багато роботи. Деякі позитивні зміни відбуваються й на державному рівні, але, звісно, вірю, що в майбутньому пацієнти отримуватимуть належну підтримку в усіх сферах суспільного життя.

– Маріє, ти така творча і завжди натхненна дівчина! Поділися, будь ласка, чи є у тебе якийсь секрет, - мантра, афірмація тощо, який допомагає налаштуватися на позитив і увійти в робочу колію?

– Найдієвіший мій прийом, що дає ґрунт під ногами, – це усвідомлення та прийняття того, що тільки я можу допомогти собі по-справжньому. Отже, раджу всім: прислухайтеся до себе уважніше!

– Бувають випадки, коли родичі бояться спілкуватися з людьми з онкостатусом, бо не знають, як себе поводити. Що б ти їм порадила?

– Це, напевно, дуже індивідуально. Знаю, що деякі не люблять чути загальні фрази: «тримайся», «все буде добре». Я, наприклад, не люблю, коли жаліють. Розуміння - так. Підтримка – так. Але не жалість. Ще не люблю обговорювати альтернативні методи лікування. З цього приводу маю чітку позицію.

Спілкуйтеся не тільки про лікарню чи хворобу. Запитайте, що людина переживає, чим хоче з вами поділитися. Якщо відчуваєте, що можете допомогти, то не соромтеся щиро запропонувати допомогу, зокрема, у звичайних рутинних справах – з’їздити до магазину чи приготувати вечерю. До речі, можна ще пошукати в мережі цікаві статті на цю тему – деякі напрацювання вже існують.

– Дякую тобі за таку щиру й відкриту розмову! Скажи, а що тебе надихнуло на наше інтерв’ю?

– На бесіду надихнуло щире бажання хоч трохи підтримати всіх онкопацієнтів. Нагадати, що вони не одні на цьому шляху! Нагадати, що треба боротися! Нагадати, що життя прекрасне! Та просто всім серцем міцно-міцно обійняти кожного і сказати на вушко: «Ти все зможеш!»

Інтерв’ю взяла Марія Дружко, письменниця, поетка, видавчиня, культурна діячка, ініціаторка культурно-соціального проекту «Раку боятись не можна»

Калейдоскоп подій 2022-2023←Shift

Хіміотерапія: 10 продуктів, які корисно їсти під час проходження курсуShift→

Завжди жінка 1(20) '2023

Завжди жінка 1(19) '2022