Київська міська громадська організація «Амазонки»
ГоловнаРазом проти ракуПорадиБрошюриКонсультаціїПартнериКонтакти
Рання діагностика рятує життя
› ›

Онкомаркер життя

За межею можливого

У травні онкохворі з палати номер двадцять один проходили променеву терапію. Червоним маркером на місці пухлини малювали фігуру й опромінювали. Колір крові, любові, надії, життя – говорили пацієнтки.

Процедура безболісна, трохи паморочилась голова, але сама думка про те, що позаду найжахливіше, давала сили триматися й боротися з хворобою до кінця.

Весна радувала білоцвітом дерев та лагідним сонцем. Земля зеленіла, пахтіла, і хотілося далі жити.

– Дівчата, ми подолали найстрашніше, і тепер у нас відростають нові, міцні крила.

Які ми молодці! – підбадьорювала всіх Леся. – Поїдемо до матушки Аліпії в Голосіївський монастир і подякуємо Богові за наше спасіння!

Дівчата були не проти, бо розуміли, що без духовного тілесного не зберегти.

Колишні онкохворі відвідали не тільки святі столичні храми, церкви, собори, монастирі, а й почали подорожувати Україною. Усе далі й далі на захід і схід пролягали їхні туристичні маршрути. Лише зараз жінки зрозуміли, що потрібно цінувати життя, творити добро й відкривати для себе новий світ.

За сім років об’їздили майже всю Європу.

Побували в Австрії, Угорщині, Чехії, Польщі, Німеччині, Італії. Дякували Богові й причащалися святих таїн у Єрусалимі. Ходили на зібрання «Амазонок» і ділилися досвідом із жінками, які нещодавно зіткнулися з бідою й були, як сліпі кошенята, розгублені, налякані, необізнані. Із кожної країни жінки привозили нові враження, чудовий настрій та натхнення допомагати іншим і самим жити повноцінним життям.

Як прекрасно опинитися в чудовій казці мрій, де ти ніколи не був раніше, навіть не здогадуючись про красу земного раю. А тепер Алла з подругами готувалася до поїздки у Францію.

– Оресте, ми з дівчатами збираємося в мандрівку, – радісно сказала чоловікові.

Волосся її відросло до плечей, фарбувалася в білявку й мала гарний вигляд. П’ятирічна гормонотерапія була позаду, і лише відсутність однієї груді нагадувала про колишню хворобу. Сторонні нічого не помічали, бо в ліфі був силіконовий протез.

– Я так хочу побачити Ейфелеву вежу, Версаль, Лувр, Єлисейські поля! – у передчутті свята говорила Алла, складаючи речі до валізи.

– А я що, знову тиждень сидітиму сам? – невдоволено запитав чоловік.

– Я тобі наготую їсти на тиждень, і діти будуть навідуватися, з ними домовилася. Урешті-решт, у тебе є телефон, завше можеш зв’язатися з рідними. Тож якось переживеш мою тижневу відсутність, – заспокоювала чоловіка щаслива Алла, вкладаючи рожеву сукню.

– І для кого ти там будеш виряджатися? – ревнував Орест.

– Для гарного фото! Я не хочу повторити долю своєї бідної матері, що за останні двадцять років перед смертю ні разу не була на морі й не вдягнула жодної святкової сукні.

– А моя мама взагалі моря не бачила, тож дійсно, не переживай за мене, я б і сам поїхав, якби був молодший і краще почувався, – почухавши потилицю усміхнувся Орест.

– Чому б мені не радіти, коли Господь іще раз подарував життя? – говорила Алла, наводячи лад у квартирі.

А ввечері, приймаючи душ, підсковзнулась у ванні й упала, дуже вдаривши операційний шов. Хоча на тому місці відразу з’явилася гематома, та жінка намастила її траумелем і легковажно поїхала до Франції. Кошти за тур напередодні були проплачені, тож ризикнула своїм здоров’ям, нікому нічого не сказавши про травму.

Мандрівка вражала на кожному кроці, і жінка не думала про погане, тим паче біль поступово зник, так само, як синець.

Повернувшись до Києва, Алла лише через пів року пішла на планове обстеження разом із подругами. На екрані УЗД добре було видно затверділу гематому, що за цей період переродилася в злоякісну пухлину.

Після гістологічного дослідження й біопсії жінка знову опинилася в онколікарні.

– Як ви могли себе так занапастити, не вберегти? – запитував хірург Антон В’ячеславович, який робив Аллі операцію вісім років тому

– Такі травми безслідно не минають. Якби ви вчасно звернулися до мене, цього могло б не бути…

Алла відчувала свою провину, тому мовчала, втупившись у підлогу.

– Що ж, будемо оперувати, у вас рецидив. Сподіваюся, що цього разу обійдемося без хіміотерапій.

І хоч снаряд не падає двічі в одну воронку, але у випадку з раком ця приказка недоречна, бо він може повернутися будь-якої миті.

Аллі знову видалили карциному й призначили довічно приймати гормони.

Тепер у неї не було остраху, як тоді, коли зіткнулася з хворобою вперше. Її підтримували рідні та подруги. Жінка ходила на перев’язки й налаштовувала себе на швидке одужання.

Як не дивно, цього разу теж була зима, але без снігу й морозу.

Алла йшла на Верховинну, оминаючи калюжі, і думала, що повинна бути обережною. Оминати не лише калюжі, а й прірви та кручі, якщо хоче жити. Почувала себе щодня краще. Закортіло зайти до колишньої своєї палати номер двадцять один.

Постукавши, тихо відчинила двері.

Там знаходилися три жінки. Пахло знайомими препаратами. Нещодавно в лікарні зробили ремонт. Пастельні стіни й нові меблі приємно вразили Аллу. Зручні ліжка, пружні матраци, сучасні фіранки створювали затишну домашню атмосферу.

– Доброго всім дня! – усміхнулася Алла жінкам, що похнюпили носи й сумно та байдуже дивилися на незнайомку.

– А ви знаєте, що знаходитесь у щасливій палаті? – запитала весело.

Жіночки середнього віку, що сиділи на ліжках біля вікна, переглянувшись, важко зітхнули. Лише молода лиса дівчина усміхнулася навзаєм і запитала:

– А звідки ви знаєте, що з нами трапиться далі?

– Знаю, бо сама так само, як і ви, лежала в цій палаті вісім років тому. Нервувала, плакала й думала, що це вже кінець світу. Готувала крижмо на смерть і невтішними думами ледь не загнала себе в домовину.

Хворі тепер слухали зацікавлено, не перебиваючи.

– Я пройшла вісім хіміотерапій, складну операцію з видаленням груді та лімфатичних вузлів, двадцять три сеанси променевої терапії, а зараз подивіться: я здорова, щаслива, і лише тому, що знайшла в собі сили пройти цей тернистий шлях, не впадаючи у відчай. І всі хворі, що тут зі мною лежали, живі, продовжують працювати, мають гарний вигляд, бо не опускали рук і сподівалися на позитивний результат. І з вами теж усе буде гаразд, повірте, бо ви варті того, щоб жити!

Ніби сонце засяяло в палаті, веселка зійшла над головою присутніх. Усі почали всміхатися. Очі засяяли надією.

– Можна я вас усіх по черзі обійму? – зі сльозами на очах запитала Алла.

– А я сиділа й мріяла, щоб ця красива жінка мене пригорнула до серця, – щиро зізналася дівчина з ясними оченятами й раптово зворушливо розплакалася.

– Доню, як тебе звати?

– Таня!

– Усе буде добре, я молитимуся за тебе, чуєш, Тетянко? Ти віриш мені? У всіх усе буде чудово, і в тебе також! Знайдіть тисячу причин, щоб радіти сонцю, зливам, веселкам у небі, дітям, онукам і кожній комашці на цій землі. Моліться Богові – і він почує ваше бажання тішитися життям. Вірте, бо віра гори зрушує! Жодний день, посланий Богом, не повинен минути марно! Тільки сильний здолає смерть і відшукає зорі в своїй душі…

Полишивши Київський онко­ло­гічний центр на Верховинній, Алла повільно йшла зимовим містом до метро, і на серці було затишно, спокійно, благодатно. Учорашній аналіз крові на онкомаркери був чудовий. В очі блиснув сонячний зайчик. «Що ж, – подумала усміхнувшись, глянула в небо, – незабаром весна, життя триває...».

Тетяна Левицька, письменниця, поетеса, член КМГО «Амазонки»

Хіміотерапія: 10 продуктів, які корисно їсти під час проходження курсу←Shift
Советы психолога: Бояться – это нормальноShift→
X