СПОГАД

Мене звуть Богуміла. У мене двоє чудових синів, четверо онуків і 27 років життя з раком...

Мені було 31. Я була жінкою повною енергії і мрій. Плани на життя досягали далекого майбутнього.

Моєму маленькому сину було всього один рік і шість місяців, я була вагітна, та зразу після родів виконували всі необхідні аналізи.

Одного дня, взимку, я почула по телевізору, що можна зробити без на- правлення етіологічні дослідження.

Я була впевнена, що у мене все добре.

Я думала, що дослідження під- твердять гарний стан мого здоров’я.

Те, що я відчувала при отриманні результатів, важко описaти словами.

Результатів на руки мені не дають: «будь ласка, почекайте нa лікаря». Сюрприз, жах, неспокійні думки: РАК – ні! Це неможливо, це помилка... що далі? Що буде з моїми маленькими дітьми, коли мене не стане...

Порожній коридор, час тягнеться... Нарешті мене просять зайти у кабінет. Лікар ретельно пояснює мені, що потрібно зробити сьогодні, а що потім. Бере тканину на аналіз, призначає дату наступного прийому.

На наступному прийомі: «результати погані, необхідно оперувати!»

Я пам’ятаю донині і відчуваю теплу руку лікаря на моєму плечі і слова: «будь ласка, дозвольте Вас прооперувати!»

У той момент я прийняла рішення: операція має проводитись якомога швидше.

Вся моя сім’я була проти операції: «Рак боїться ножа», казали, «один раз задієш і він все зростатиме і зростатиме... що з маленькими дітьми?» – це слова, які я чула від родичів і друзів. Ніякої підтримки, ніякої поради, але я так хотіла жити!

Страх, невпевненість, намови близьких відмовитися від операції – це нерозлучні супутники моїх днів.

З іншого боку, словa лікаря, надія і величезне бажання боротись за своє здоров’я та життя.

Їду в онкологічний центр до Варшави.

Розлучення з дітьми – це так боляче. І ці непереборні думки : «що далі? Чи я зможу це все витримати?» – супроводжують мене кожну мить.

Коли настав день операції, який в лікарні називають «Bеликим днем», я була спокійна. Операція пройшла успішно, мене лікували правильно. Після 42 днів перебування у клініці я повернулася додому, мій маленький хлопчик мене не впізнав.... Пояснював цій «чужій жінці» : «мама, пуф-пуф» – це означало, що мама кудись поїхала на поїзді...

Невимовне горе охопило моє серце. Сім’я дивилась на мене невпевнено, що буде далі?! А я помаленьку повeрталася до нормального життя.

Минають дні і роки, діти виростають, у мене є хороша робота, я щаслива. Через 18 років після операції я знов нагадую собі про рак.

Обстеження роблю регулярно, слідкую за собою, а все таки виявляється, що в мене сантимeтрова пухлина у лівій груді. Коли я ішла взяти результати, я була переконана, що це просто формальність. На жаль, ні! Знов повторюється історія з вісімдесятих років: біопсія, гістопатологія... тривога, страх, і знову я питаю: «Чому? Що далі?»

На цей раз було набагато легше для мене. Мої дорослі сини підтримали моє рішення лікуватись відповідно рекомендацій онкологів. Вони запевняли: «Ти сильна, все буде добре! Тобі лише 50 років – маєш для кого жити!»

Операція... лікування... це було нелегко, aле життя – це злети і падіння, і я вже знаю, як злітати. Перший погляд в дзеркало після мастектомії – немає грудей – так важко з тим змиритись. Я почала гормональну терапію і реабілітацію. Душевна рівновага поступово поверталась.

Я змирилась з фактом, що я Амазонка. В мене не було чоловіка, тому я не переймалася, що може мене таку не сприймати.

Я знайшла клуб «Амазонки» – це асоціація для жінок з захворюванням раком молочної залози. Я там зустріла друзів – жінок, які знаходилися в такому положенні, як я. Жінки підтримують одна одну у боротьбі проти раку. Це було вісім років тому, але я розумію, що не можу сказати, що саме Я виграла боротьбу – я просто не знаю! Можливо я виграла боротьбу проти раку, дякуючи скринінгу, який дозволяє виявити рак якомога раніше, дякуючи лікарям, які правильним шляхом мене лікували, та дякуючи собі, за те, що не піддалась вмовлянням, що «рак боїться ножа».

Шлях до здоров’я був дуже довгим і важким. Я плакала багато ночей, але все таки варто було боротись.

Життя прекрасне і я розумію, що в мене багато чого ще попереду.

Проблеми, що у мене немає грудей, я просто не беру до уваги. Ми маємо все кращі протези і гарні корсети – я почуваюсь жінкою.

Сьогодні я живу спокійно, але насторожено. Іноді, коли в мене щось болить, погані думки не дають спокою. Кожен тестовий контроль прискорює частоту серцевих скорочень.

Може бути, втретє отримаю цю страшну новину!

Я сподіваюся, що НІ!

Надія, що все буде добре, дає мені силу жити далі!

После операции рака молочной железы←Shift

Мы «Амазонки»Shift→

Завжди жінка 1(20) '2023

Завжди жінка 1(19) '2022